Ліна Костенко Рана ведмедя
Ще не було ні пензля, ні мольберта,
І не писались мудрі письмена.
Була природа гола і одверта,
Жили в печерах дикі племена.
Іще тих сосен не торкався іней,
Іще й землі не снились лемеші,
Іще тривожна досконалість ліній
Не хвилювала дикої душі.
Ще не було ні анта, ні венеда.
Але під вечір, на розливі рік,
Старий валун був схожий на ведмедя –
І зупинився дикий чоловік.
Йому ще жодна муза не сприяла.
Ще й не світало в сутінках сердець.
Ще розум спав, — прокинулась уява,
І це був перший – первісний – митець!
Не знаю, де та фарба була брана,
З яких молюсків пурпур той розцвів.
Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.
Тому ведмедю тисяча віків…
